
При этом сидя в самом центре Киева на госслужбе Стус абсолютно открыто пишет (с отсылкой копи в ЦК КПУ) такие вещи как «Дещо з думок наших попередників про нацiональне питання на Українi», ( 1968 г.) где в частности пишет. «Вище офіціантки, двірника, прибиральниці, муляра, чорнороба кар'єра українця, що вирвався якимось побитом із села, в українському місті й не піднімається. У юнака чи юнки, поки вона пройде крізь частокіл різних бюрократично-крутійських державних перепон до міста, поки доб'ється прописки в місті, просто не вистачає далі енергії на те, щоб якось краще влаштувати свою долю: піти вчитися у вуз чи технікум. Для багатьох і проста робота асенізатором чи прибиральницею в місті вважається великим благом, коли вони згадують про своє безправ'я колгоспника. Закріпачені за колгоспами і діти колгоспників. Вони не мають змоги по закінченні школи продовжувати навчання у вузах, бо, щоб виїхати для поступання до вузу чи технікуму, потрібно мати довідку від голови колгоспу, тобто "вольную", "разрешение на выезд”.
«...Міське населення в українських містах рекрутується в основному за рахунок наїжджих росіян (у 1959 році, в порівнянні з 1926 роком міське населення російської національності зросло на 30,7 %, а української національності тільки на 26,2 %. Ще б разючішою була ця різниця, якби взяли, скажімо, для такого порівняння 1955 рік — коли було відмінено паспортизацію сільського населення — і 1967 рік).
...Росіяни становлять серед міського населення України 27 % (і це при 16,9 %, які вони складають до всього населення республіки), або на 10,1 % більше від норми, тобто живе їх у містах понад норму 4.227.769 чоловік, займаючи законне місце для українців. Отже, тільки через росіян 4.227.769 українців не мають змоги жити в українських містах. Коли ж добавити сюди ще й євреїв, які майже всі живуть у містах і користуються російською мовою, то серед міського населення буде вже понад 31 % неукраїнців (тобто некорінного населення республіки). Отже, понад 5 мільйонів українців не можуть зайняти свого законного місця в містах, не можуть користуватися всіма отими перевагами, які дає життя у місті в порівнянні з помешканням на селі, не можуть брати найактивнішу участь у творенні самої культури української нації. Скільки серед тих понад п'яти мільйонів гине щодня, щогодини безслідно Шевченків, Франків, Бортнянських, Кошиців, Лисенків, Драгоманових, Грушевських, Яворницьких!”
А так же в том же 1968-м Стус пишет заметку «Пам'ятка для українського борця за волю” в которой очень многое напоминает знаменитый оуновский „Декалог” – „Десять заповедей украинского националиста” – те же призывы к борьбе ради нации, требования стойкости духа и проч. В этой „Памятке”, в числе прочих „наставлений”, Стус отмечает: „На західно-українських землях у кожному селі треба складати картотеки тих, що загинули в роки національно-визвольного повстання — учасників ОУН і УПА. Потрібна політична історія кожного села, містечка, району”.
Самое интересное, что после этого Стуса в тоталитарном СССР никто даже пальцем не тронул. В тюрьме он окажется только через четыре года. Да и то по совсем другому поводу.
Прсто не человек, а одна сплошная загадка
Источник.
Journal information